Лише з XIII ст. зрідка зустрічаються додані до імен назви, що їх можна розглядати як прізвища. Та це, імовірніше, індивідуальні прізвиська, які ще не переходили на нащадків. Уперше з'являються в українських пам'ятках ділової мови (грамотах XIV — XV ст.) прізвища в сучасному розумінні: князь Іван Васильович Чорторййський, пан Іван Чорний, пан Волчко Рогатйнський та ін.1 Характерно, що все це прізвища людей, які належали до тодішньої суспільної верхівки, прізвища князів, магнатів, власників великих земельних маєтків. Цілком зрозуміло, чому саме в них поруч з ім'ям і назвою по батькові з'явилося прізвище. Ці люди купували і продавали свої села й інші маєтності, записували їх у спадок дітям, родичам, і ці юридичні дії потребували оформлення відповідними документами. Самого тільки імені давнього чи нового власника було замало, треба було чітко відрізнити одного пана Івана чи Петра від інших панів Іванів, Петрів. А для дітей чи внуків було вигідно, щоб прізвище свідчило про те, що вони нащадки і законні спадкоємці такого-то предка. У цей спосіб виникали (або перетворювалися з первісних індивідуальних прізвиськ) справжні родові спадкові прізвища. Незабаром така ж необхідність викликала появу прізвищ міщан. Це були люди вільні, що займалися переважно якимось ремеслом або торгівлею У містах вони були власниками будинків, належали до так званих цехів, платили державі податки від своїх верстатів чи крамниць. Усе це вимагало оформлення документами, у яких, крім імені, для відрізнення від інших міщан того ж імені треба було поставити й прізвище. Протягом XVI—XVII ст. родові прізвища закріпилися серед більшості жителів українських міст. Проте основна маса населення України — селяни — ще довго залишалася без зафіксованих документами прізвищ. За тодішнього суспільного ладу їм, кріпакам, прізвища не були потрібні. Щоб відробляти панщину або платити чинш поміщикам чи монастирям, вистачало імені та вуличної клички. Зміна настала аж у другій половині, точніше наприкінці XVIII ст., коли'на східноукраїнських 1 Див. Л. Л. Гумецька, Нарис словотворчої системи української актової мови XIV—XV ст., К., 1958, стор. 26—27. 2 7-424 33
|