Головна
Гуманітарні
| Попередня | Наступна |
|
Промови з метою переконати. Закличні промови здатися і не впасти - це перші і дуже конечні вимоги, які ставимо перед собою і які за всяку ціну дотримувати мусимо. Не треба ставити питання чому. Щоб бути, щоб жити, що& працювати і щоб творити нові життєві форми... Щоб утримувати свою живу, творчу силу серед живих і творчих сил інших, щоб не піддатись і щоб колись по віках нам не сказали, що якраз ми були тими слабшими, яких історія зіпхнула під свої колеса і розтоптала. Цей основний, великий, мудрий егоїзм є ніщо інше, як той сік рослини, який ту рослину кормить та надає їй живучості. Людина має велике Боже і своє право користати з кожного природного дару без огляду на те, чи це кому подобається чи ні. Так було, так є, і так безумовно буде. Ми, українці, не є тут винятком. Навпаки, ми є яскравий приклад того, як родяться, як формуються і як творяться народи. Історія, яку звемо своєю, кожною своєю сторінкою підтверджує нам одну дуже важливу істину: ще ніколи не сталося так, щоб хтось нас скреслив... А було для цього багато нагод. Пролітали над нашою землею історичні буревії. Знаємо Ченгіз-Ханів і Батиїв. Знаємо і помсту Петра та Катерини. Знаємо безодню глупоти коронованих володарів російської імперії і нарешті деспотію скретинізованого марксизму. І з кожним цим ударом ми як цілість, як народ все глибше і все тривкіше вростали у твердь плянети і все яскравіше виявили гостроту своєї духовності. Правда. Було це заплачено. Дорого і солоно. Ніхто не скаже, що ми боргуємо історії. Ріки власної крові обливали нашу святу землю - і тепер, чуючи кожним атомом нашої душі її запах, ми любимо, <ми горимо, ми хочемо. Любимо землю наших предків, горимо бажанням для неї жити, хочемо для неї працювати. Це не є наша химера. Це є зов нашої крові, наказ тієї вищої і мудрої сили, яка всім на землі сказала: Будьте! Війна, яку переживаємо, і всі пляни з нею зв'язані - в основному нічого для нас не міняють. Можливо міняють зовнішні ознаки, чи навіть форми. Але основна суть лишається та сама. Та сама наша життєва сила, те саме хотіння. Ми ніколи не тратили переконання, що буде змінена бодай одна літера того закону, і^а підставі якого ми жили до цього часу. Рівно ж ми переконані, що ніхто не буде вимагати від нас, щоб ми самих себе виріклися. У цьому напрямку робились спроби... І то поважні. Не раз ми згадуємо того, чи іншого Валуєва. У наших вухах звучать ті слова: «Не било, нет і бить не может!». Але ми великодушно, з почуттям могутньої гідності сміємося над всіма Валуєвими. Мерзенні 116 |
Bи можете завантажити дану книгу в DJVU-форматі для ознайомлення:
скачати Когут О. І. Основи ораторського мистецтва: Практикум.