Основні жанри ораторських виступів академікові Вавілову, виражає сутність будь-якого тоталітаризму в ставленні до інтелігентного, до вільного волевиявлення. Мусимо з досвіду історії виносити уроки. Відроджувана демократична Україна реабілітує свою історичну пам'ять, знеславлених окупантами історичних діячів - наших великих інтелігентів. І це добре. Нам, їхнім спадкоємцям, належить ще чимало зробити, щоб славні імена Мазепи, Орлика, Гулака, Куліша, Драгоманова, Яворницького, Гру. шевського, Єфремова, Винниченка, Дністрянського, Хвильового, Зеро- ва, Рудницького і сотень інших забутих чи знищених інтелігентів увести в духовний світ нині сущих українців. , Демократична Україна, її владні структури потребують інтелектуального потенціалу, який би щодень виявлявся як дійова сила в усіх сферах суспільного життя. Більшовизм гнав за межі України кращих синів України і розсіяв як діаспору по всіх континентах. А вони не зневірились, не прокляли України, а зберегли силу духу, вивезені з собою національні цінності і примножили їх востократ копіткою працею на чужинецькому полі. Наше завдання інтелігентів за родом занять, вирощених у більшовицьких ретортах, освоїти, засвоїти і присвоїти створене ними в діаспорі. Нам, безмовним квазіінтелігентам, йдуть назустріч вихідці з Тернополя чи зв'язані кровними узами з ним професори Омелян Пріцак, Дмитро Штоґрин, Мирослав Лабунька, Тарас Гунчак, Марко Павлишин, Петро Ґой, Богдан Гаврилишин, Лев^ Рудницький, і чи тільки вони? Кожен район, ледве чи не кожне село мають своїх інтелігентів у діаспорі, дарма що не завжди мають вони дипломи професорів. Якщо інженер Олександр Пришляк водночас керував прекрасним хором і брав участь в організації шкіл українознавства (як колишній учитель), то чи важливим є його документ про освіту? Справжня інтелігентність документів не потребує... То чому ж ми, радянські інтелігенти з дипломами про вищу освіту (вчителі, лікарі, інженери, агрономи, зоотехніки, ветеринари, художники, музиканти, режисери, офіцери), так повільно і неоднозначно включаємось у процес національного відродження? Якщо відкинути зрозуміле бажання інтелігенції працювати без принуки, професійно і самостійно, зосереджено і спокійно (дай, Боже, щоб таке бажання справді домінувало!), то матимемо головну причину такого вичікування. Це комуністична заідеологізованість і заангажованість. Абсолютна більшість радянської інтелігенції до посад і дипломів мусила йти через членство в КПУ, а відтак відчувала постійний нагляд, 180
|