За мову і свободу Як речеш, так і кметиш. Як балакаєш, так і тямиш. Як розмовляєш, так і мислиш... Справді, віддавна помічено: хто як потрапить говорити, той так і годен думати. Коли весь активний запас слів дорослої людини можна вмістити куцим списком у шкільний зошит, а пасивний лексикон у неї такий бідний, що вона постійно недочуває на рідну мову, куди вже й помишляти їй про натхненну й високу працю ума і серця, плодами якої вона б могла ощасливити свою родину, колег по професії, свій народ і весь світ. їй — горопасі, сердешній, небораці, безталаннику, сіромі, нетязі — годі виборсатися зі щоденних особистих бід і жаху самотності, з провалля психічних комплексів, псевдооцінок і непорозумінь. їй не осягти широчіні набутого людством духу, краси і щему взаємин, злетів поезії і благородства. Саме через вузькість і обмеженість мовної свідомості, себто через недорікуватість і німотність, у лексиконі заводяться «зайві» слова і вислови, що так і просяться, щоб їх виправили. їх ще називають суржиком, позичками, гібрідами, варваризмами, зайдами, паразитами тощо. «Зайві» не відповідають традиційній нормі, яка саме і покликана забезпечити між людьми порозуміння, а отже, єдність етнічної та громадянської спільноти. Комусь доводиться повсякчас лізти за кривеньким знаряддям думки до чужої кишені, перекладаючи крадькома у свою, бо у своїй нічого властивого не припасено. А слід би звернутися до цілющих джерел рідної мови і завести собі на всі випадки життя палату власного розуму -—оте розмаїте багатство способів себе виразити, що його будь-хто знайде, прочитавши бодай з півсотні книжок українських літературних класиків. При бажанні для такої самоосвіти вистачить і року. Тоді сама собою пропаде потреба у замінниках — перешитих чужих недоносках і покручах. Кажемо ж бо: книжка — найкращий друг. Куди там телевізору, який сьогодні плекає хіба шо Елочок-людожерок, споживчих і політичних зомбі!.. А втім, вік живи — вік учись. Це чужу мову можна опанувати за рік чи півроку — свою ж годиться залишити після себе у дітях та внуках як найцінніший скарб і своє безсмертя. Велика біда настає, коли вже сам суржик гуртує спільноту супроти норми: забувається духовний досвід вервечки поколінь, а з ним пропадає і природна опірність суспільства до жорстокіших різновидів агресії ззовні, втрачається здатність протистояти поневоленню. Раби — німі. Парадокс полягає в тому, що всяк робить із себе раба сам. І скинути з себе пута німотності він може тільки сам, за власним бажанням, пізнавши смак свободи. Пророк, що поставив слово на сторожі «малих отих рабів німих», застерігав: «Не жди сподіваної волі...» Жодну кризу громада не переборе, якщо їй бракує культурної і морально-етичної стійкості та й просто ладу в орудних поняттях, втілених у СЛОВО. Воно, як відомо, було «у почині». Шлях морального очищення пролягає теж через нього, через саме ставлення до мови як до єства особистості і душі народу. Треба щодня працювати над своєю мовою, треба пройти з нею крізь пекло, чистилище і рай. Бо мова - це наше духовне здоров'я це обрії нашого інтелекту й добробуту, це наша слава і гідність Звичайно, наш лексикон є дзеркалом нашого буття. Криве чи рівне воно проте, ніколи не буває пасивним. На милицях колоніального суржику, пересипаного зашореним жаргоном радянських міфів і забобонів не розженешся, не пізнаєш світу, не збудуєш незалежної держави' Готові формули свідомості визначають наші вчинки, на що наголошували вже В.Гумбольдт і О.Потебня, пізніше - Р.Барт і вся семіотика XX століття. У книжці Марії Волощак «Правильно - неправильно» представлено, по суті, дві мови, дві ментальності, два суспільні світи, і її можна розглядати як перекладний словник. Ця книжка є перекладом з мови рабства на мову свободи. Від тебе, читачу, залежить, як скоро цей словник стане тлумачником малозрозумілих і дивних архаїзмів. Віталій Радчук, доцент Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
|