Головна
Гуманітарні
| Попередня | Наступна |
|
У поняття «хронологічні рамки функціонування слов'ян» еьких автохтонних імен на Україні» вкладаємо діахронію вживання цього типу антропонімів у ролі особових власних імен до періоду остаточного занепаду звичаю їх вживання. Звичайно, таке мовне явище не може бути визначене чітко, якимись конкретними датами. Слов'янські автохтонні імена, які функціонували в українській історичній антропонімії, своїм корінням сягають глибокого праслов'янського періоду, а деякі з них — і праіидоєвропейської доби. Це, так би мовити, їх джерела в загальнослов'янському масштабі. Період остаточного занепаду звичаю називати новонароджених дітей слов'янськими автохтонними іменами в українській антропоніміці ще належним чином не визначений (якщо не враховувати принагідної уваги М. Л. Худаша про те, що звичай присвоювати подібні імена у східнослов'янських народів існував до XVIII ст.) (130, 186]. Не вивчене в українській антропоніміці і питання функціональних особливостей слов'янських автохтонних імен у зв'язку з народною адаптацією імен церковио-християнських. Грунтовно досліджувались ці питання в аспекті вивчення відповідної російської аитропонімійної дійсності досить широко в працях Н. М. Тупикова та В. К. Чичагова. Оскільки ж суттєвих відмінностей у вживанні розглядуваного типу антропонімів в Росії та на Україні не було, результати їх дослідження в російській антропоніміці мають для нас дуже важливе значення як в теоретичному, так і фактографічному відношеннях. На основі аналізу давньоруського та власне староруського антропонімійного матеріалу з писемних пам'яток XI—XVII ст. Н. М. Тупиков дійшов висновку, що найшвидше (XIII ст.) на Русі занепадає звичай називати слов'янськими автохтонними іменами в княжому середовищі 1118, 63]. В середовищі нижчих соціальних верств населення, за свідченням Н. М. Тупикова, в Росії ще й у кінці XVII ст. вживання вказаних імен було звичайним явищем. Основою для викладеного положення послужили автору виявлені ним багаточислениі приклади вживання в двочленних іменуваннях в ролі стержневих компонентів ідентифікації не церковно-християнських, а слов'янських автохтонних імен типу Баженг Микитинь, Любим* Алферьевт», Лервой Нероновь, Пушило Нечаевь, Шестой Го- льішкинь, Нечай Путнлов, Пятой Зубов [118, 67]. Н. М. Тупиков відзначає також, що слов'янські автохтонні імена в досліджуваний ним період вживались в Росії і в ролі прізвиськ, зокрема в моделях іменувань із словом прозвище типу «Ивань Микитинті, а прозвище Менишкь»; «Тимофей Петров, ... прозвище Волк'ь..л\ «Федорі», а прозвище Сухан- 14 |
Bи можете завантажити дану книгу в DJVU-форматі для ознайомлення:
скачати Демчук М. Слов'янські автохтонні особові власні імена в побуті українців 16-17 ст.