Нова релігія, незважаючи на всі свої зусилля, все ж не могла раптово викорінити попередні традиційні народні звичаї і вірування, в тому числі звичаї та вірування, пов'язані з слов'янськими автохтонними іменами. Наступив довготривалий період так званих «антропонімійних ножиць», тобто паралельного вживання церковио-хрнстиянсьішх і слов'янських автохтонних імен. Церковно-християнські імена в досліджуваний період давались новонародженим дітям при здійсненні так званого «таїнства хрещення» по святцям або церковному календарю, а слов'янські автохтонні імена — в родинній обстановці за давніми традиціями. Маючи два імені — церковно-християиське і слов'янське автохтонне, іменований, згідно з забобонними віруваннями наших далеких предків, знаходився, таким чином, під захистом двох протилежних містичних начал — християнського і традиційного поганського. Церковно-християиське ім'я несло йому покровительство відповідного церковного святого (і ім'я це він зобов'язаний був мати як християнин), а слов'янське автохтонне ім'я несло йому відповідне, переважно захисне або профілактичне побажання батьків і було даниною давньої, ще поганської традиції. За свідченням писемних пам'яток, сила традиції була настільки великою, що, маючи два імені — церковно-християнське і слов'янське автохтонне, багато осіб фігурували тільки під другим, хоча це не є доказом відсутності першого імені. Церковно-християиські імена були, але, очевидно, в побуті не вживались, або, згідно з відомим повір'ям, приховувались. Відмічене явище спостерігається в українській писемності майже до кінця XVII ст. Намічена ще в давньоруській антропонімії загальнопоши- рена і все більш прогресуюча тенденція до вживання слов'янських автохтонних імен у функції других, уточнюючих імен спричинилася до того, що в українській антропонімії досліджуваного періоду ці антропонімії поступово стали втрачати свою первісну онімічну семантику, передаватись у спадок і таким чином переходити в розряд сімейно-родових прізвиськ, а потім прізвищ. Лише незначна кількість цих слов'янських автохтонних імен, у першу чергу імена-композити і похідні від них. вживається в сучасній українській антропонімії в колишній функції особових власних імен. Особливості і етапи історичної динаміки всіх трьох названих класифікаційних різновидів слов'янських автохтонних імен не були однакові і не однаково відображені як в українській історичній, так і в сучасній антропонімії. Найбільш давня категорія аитропонімів — імена-композити внаслідок своєї довготи і громіздкості ще в праслов'янський період підлягали 144
|