традиційний спосіб називання від місцевого населення, яке вже від давніших часів (княжих) так називало пограничні руські простори, як землю, що лежала 'у краю держави", на що вказують літописні записи.24) А звідки взялося б ''України Африки"? Ми думали б, що такий спосіб вислову міг бути зовсім припадко- рий, тобто, що автор ужив його через аналогію до наявного змісту цього слова в польській мові. У Ґванінуса немає того розуміння назви "Україна", що його стрічаємо в іншого (німецького) автора з XVII. ст., який на декількох місцях ясно й недвозначно вживає терміну "україна" на означення території, що її заселюють запорозькі козаки ("ворінен діє козакен во- кен"), коли розказує про козацькі війни, а особливо Хмельницького, чи теж при описі Київщини.25) Назва "Україна" в сьогоднішньому політично-державницькому змислі — як ми вже згадували — це твір абсолютно пізніший (як політична назва), який остаточно закріпився в XIX. - XX. ст. ст. А це знову ж не є для гас ніякою ганьбою, бо ми як держава й йарод існували з давен-давна, хоч і під іншою назвою. Назва "Україна" має свою вікову еволюцію, якої ми не можемо заперечити, як теж не можемо "патріотичним способом" чи натягано твердити, що назва "Україна" — це наша споконвічна назва, а вже ніяк не маємо потреби в історичній площині соромитися своєю історичною назвою "Русь і руський", бо це була назва нашого народу й держави, яку проти нашої волі прийняли інші й сьогодні нею величаються, як теж на ній будують, розуміється, фальшиво свою "великодержавну й общерусску" традицію й історію. V. . На закінчення цих міркувань подамо ще згадку, що її робить Гванінус про походження назви "Волинь". Гванінус, звичайно називає волинську землю "Вол- гінь" або "Волгинь" (у чоловічому роді), а деколи 24) Я. Рудницький, цит. тв., ст. 93. В. Сочинський, Назва України, Авґсбурґ, 1948, ст. 24 - 26. 25) як під 19). 27
|